Історія переселенця із Запорізької області Василем Мартинцем, який знайшов новий дім у Лучках
— Коли ми заїжджали в Лучки, одразу звернули увагу на порядок у парковій зоні села, по вулицях. Я запитав у старости Шенгурівського старостинського округу Наталії Камінської: хто так старанно працює? Село невелике, людей небагато. Вона відповіла, що все це — завдяки людині, яка сумлінно працює і яку тут дуже поважають. Коротко розповіла життєву історію Василя. Так і виникла ідея цього інтерв’ю.
Хотілося б, щоб люди знали, хто стоїть за цією роботою. По-перше, вони мають розуміти, кому завдячують змінами. По-друге, Василь вже давно почувається повноцінним мешканцем громади, тож нехай земляки краще з ним познайомляться.
Пане Василю, розкажіть трохи про себе.
— Я родом із Запорізької області, майже на межі з Херсонщиною. Якщо говорити простіше — приблизно за тридцять кілометрів від Енергодара. Там усе життя займався фермерством. Мав власне господарство, а ще разом із дружиною тримали вісім корів.
Молоко ніколи не здавали на завод. Самі переробляли, самі виготовляли продукцію і самі продавали. Працювали тільки на себе.
У нас одна донька. Вона закінчила Запорізький національний університет. Коли почалося повномасштабне вторгнення, виїхала до Нідерландів разом із сином.
Ми ж із дружиною залишилися вдома і майже пів року прожили в окупації.
Жити там було неможливо. Це навіть не життя, а існування. Можна сказати, як у в’язниці. Навіть гірше. У тебе немає жодних прав, нічого не вирішуєш, постійно живеш у страху.
Це був 2022 рік. У четвер почалися ракетні удари, а вже в суботу до нас зайшли російські війська. Колони техніки рухалися трьома дорогами одночасно. Вони заходили настільки впевнено, ніби були на параді.
Пам’ятаю лише один момент, коли наші військові завдали по них удару — здається, працював «Байрактар». Потім ще прилітали українські вертольоти. Після цього частину окупантів відтіснили у бік Мелітополя та Маріуполя.
Практично одразу окупанти призначили свою владу. На керівні посади поставили місцевих людей, які давно чекали на прихід Росії.
— Яким був ваш перший контакт із російськими військовими?
— Я всіляко намагався з ними не перетинатися. По селу одразу поставили блокпости. Я перестав їздити на ринок — люди самі приїжджали до мене додому.
Перші дні були дуже страшними. Багато продукції я просто безкоштовно віддавав людям, які мене знали. Господарство ж нікуди не подінеш — корів треба доїти щодня, доглядати за ними. Постійні покупці залишалися, тому вони самі приїжджали за продукцією.
До війни двічі на тиждень я розвозив молочні продукти по клієнтах, а дружина ще торгувала на базарі.
Після окупації я принципово не хотів контактувати з російськими військовими. Жодного разу не проїжджав через блокпости без крайньої потреби.
Оскільки жив на околиці села, довгий час майже не бачив їх. Але згодом вони почали їздити вулицями невеликими групами — четверо людей: двоє, схоже, командири, ще двоє — військові неслов’янської зовнішності.
Вони заходили буквально в кожен двір.
Проводили так звану «адресну перевірку». Озброєні автоматами обшукували будинок, літню кухню, погріб.
Зайшли й до мене.
Першим запитанням було:
— Де ваш син?
Я відповів:
— Вперше в житті радий, що в мене немає сина. У мене донька.
Після цього вони лише сказали:
— Не переживайте, все буде добре.
І пішли до сусідів.
Загалом після цього я намагався з ними більше не контактувати. Якщо вже доводилося їхати через блокпост, відкривав багажник, вони оглядали автомобіль.
Я принципово розмовляв українською мовою. На російську так і не перейшов.
Сам я особливих конфліктів не мав, але чув багато історій про те, що вони робили з людьми, які відкрито підтримували Україну.
Наприклад, мої куми — подружжя, обоє з чіткою проукраїнською позицією. Вони були заможними людьми: мали магазини, автомобілі, гарний будинок.
Їх затримали більш ніж на місяць. У їхньому будинку поселили російських командирів, а самих господарів згодом депортували через Василівський блокпост на підконтрольну Україні територію.
Частина 2. «Коли мене змусили переоформити господарство на Росію, я зрозумів: треба їхати»
— Коли ви зрозуміли, що залишатися вже неможливо?
— Після того, як почали тиснути на фермерів. Мені прямо сказали, що потрібно переоформити фермерське господарство за російським законодавством.
Я чудово розумів, що це означає. Якщо погоджуся, платитиму податки до російського бюджету. А це вже зрада своїй державі. Після такого в Україні мені не було б місця.
Тому я відмовився.
Документи на господарство заховав. Не знав, чи це правда, але говорили, що фермерів можуть не випустити з окупації. Вирішив не ризикувати. Документи так і залишилися там.
Потім почали збиратися в дорогу.
У мене був великий автомобіль із причепом. Завантажили все, що могли: дружину, собак, котів, трохи посуду, одяг, інструменти, найнеобхідніші речі.
Усе життя залишилося позаду.
Ми виїхали у вересні 2022 року. Нам пощастило — на той момент ще можна було проїхати відносно швидко. Кажуть, уже за кілька місяців люди стояли на блокпостах по кілька діб.
Ми виїхали рано-вранці, а ввечері вже були в Запоріжжі, де проходили так звану фільтрацію.
Після перевірок переночували, відновили документи, мобільний зв’язок і почали думати, куди їхати далі.
Чому саме Полтавщина?
— Чому обрали саме Полтавську область?
— Ще перебуваючи в окупації, ми з дружиною потроху ловили інтернет і дивилися оголошення про продаж будинків. Чомусь дуже хотілося саме на Полтавщину. Не можу пояснити чому. Просто було таке внутрішнє відчуття. Донька дуже просила нас виїхати. Для неї головне було, щоб ми залишилися живими. Спочатку поїхали дивитися будинок у Біликах. Сам будинок був непоганий, але двір мене не влаштовував. Я звик до техніки, до причепа, до господарства. Не було можливості нормально заїхати автомобілем, усе було дуже тісно.
Потім приїхали до Лучок. Зателефонував господарям, але їх не було вдома. Нас зустріла сусідка. Ми вже дуже втомилися з дороги, тому попросили дозволу хоча б ненадовго заїхати у двір.
Дружину залишив тут, а сам ще поїхав подивитися будинок у Світлогірському.
Будинок був непоганий, але без води. Повернувся назад і сказав дружині:
— Знаєш, мабуть, залишаємося тут.Так ми й оселилися в Лучках.
«Я не закрив фермерське господарство»
— Після переїзду думали остаточно закрити своє господарство?
— Так. Одразу після приїзду зателефонував до податкової. Хотів ліквідувати фермерське господарство. Але мені сказали: — Не поспішайте. Можливо, територію ще звільнять. Закрити завжди встигнете.
Я відповів: — Але ж мені нічим сплачувати податки. Усе залишилося там.
Тоді пояснили: — Не платіть. Просто подавайте нульові декларації.
Моя бухгалтерка теж виїхала на підконтрольну Україні територію. Вона й досі допомагає оформлювати всю звітність.
Тому господарство юридично існує й сьогодні.
Я дуже хочу вірити, що колись зможу повернутися.
«До фронту — приблизно п’ятдесят кілометрів»
— Що зараз із вашим селом?
— До лінії фронту приблизно п’ятдесят кілометрів. Це напрямок Василівки. Там постійно тривають бої. Коли дивишся новини, розумієш, що це зовсім поруч із рідним домом.
Друзі, які залишилися, телефонують. Кажуть, що життя там зовсім інше. Дороги розбиті технікою. Частину населених пунктів окупанти намагаються показати як «відбудовані», але люди чудово знають справжню ціну цієї показової картинки. Особливо боляче згадувати дітей.
Спочатку багато батьків не відпускали їх до російських шкіл. Діти навчалися дистанційно за українською програмою, наскільки дозволяв інтернет. Потім окупанти почали ходити по домівках. Попереджали:
— Якщо не віддасте дітей до російської школи, заберемо. Чи справді вони це зробили б — не знаю. Але люди були настільки залякані, що більшість змушена була погодитися.
Частина 3. «Тут я знову почав жити»
— Що найбільше вразило вас після переїзду на Полтавщину?
— Насамперед природа. У нас зовсім інший край — суцільний степ. Лісів майже немає, лише лісосмуги, акації, дуби. Великі водойми — тільки біля водосховища.
А тут усе по-іншому: річки, ліси, зелень. Коли вперше проїжджав через Білики, був приємно здивований. Потім почав їздити велосипедом, гуляти берегами річки. Це справді радує душу.
Ще одна відмінність — мова. Ваш суржик зовсім інший, ніж у нас. Спочатку це дуже впадало в око, але згодом звик.
А люди… Люди всюди однакові. Якщо вони добрі й щирі, то не має значення, з якого вони регіону.
«Тут я вже знаю більше людей, ніж деякі місцеві»
— Вдалося освоїтися в громаді?
— Так. Ми швидко познайомилися з людьми.
Місцеві жартують, що я вже знаю більше людей, ніж вони самі.
Мені подобається бути серед людей, допомагати. Я не звик сидіти без роботи.
Навіть тут не залишив господарства — тримаю свиней. Треба жити далі.
Робота у старостаті
— Зараз ви працюєте в старостаті. Чим займаєтеся?
— Роботи вистачає у будь-яку пору року. Зараз кошу траву, доглядаю територію. Узимку допомагав плести маскувальні сітки. Сам сітки не плету, але різав тканину на стрічки — це теж важлива робота. Крім того, заготовляв і рубав дрова, допомагав з опаленням, виконував усе, що було потрібно. Я не люблю сидіти без діла.
«Дороги — це теж біль»
— Чи часто згадуєте рідний дім? — Постійно. Особливо коли телефонують друзі, які залишилися. До війни в нас були дуже хороші дороги. Їх відремонтували буквально незадовго до вторгнення. Потім російська техніка просто знищила асфальт. Зараз знайомі розповідають, що окупанти знову ремонтують дороги й показують це як велике досягнення.
Я лише питаю:
— А хто їх розбив? Після цього зазвичай настає мовчання.
Родина зараз живе в різних країнах
— Де зараз ваша сім’я?
— Донька ще на початку війни виїхала до Нідерландів.
Вона добре володіє англійською мовою, тому швидко знайшла роботу.
Разом із нею живе мій онук.
Згодом туди поїхала й дружина.
Вона серйозно хворіла. У Нідерландах їй зробили операцію за медичним страхуванням. В Україні ми навряд чи змогли б оплатити таке лікування.
Зараз дружина допомагає доньці доглядати онука, поки той навчається у школі.
«Я невиїзний»
— Ви не думали теж виїхати за кордон?
— Ні. Я невиїзний. Поки мені немає 60 років, закон не дозволяє. Рідні неодноразово приїжджали до мене в Лучки, але цього літа я сам попросив їх залишитися вдома.
Через постійні удари по вокзалах і містах це стало надто небезпечно.
«Найважче було покинути не будинок, а життя»
— Що було найважчим?
— Не будинок. Не майно. Найважче було залишити своє життя. Усе, що будував десятиліттями.
Я навіть казав собі: якщо окупанти не дозволять вивезти собак, то, мабуть, і сам не поїду.
У машину завантажили трьох кавказьких вівчарок, котів і все, що змогли врятувати.
На блокпостах їх цікавило лише одне — щоб не було зброї чи військової форми.
На тварин ніхто навіть не звертав уваги. Мені пощастило виїхати у вересні 2022 року.
Вже за кілька місяців людям доводилося залишати окупацію через Крим, Білорусь або іншими складними маршрутами.
«Хочу бути корисним там, де живу»
— Сьогодні ви вже можете сказати, що Лучки стали вашим другим домом?
— Так.
Я вдячний людям, які мене прийняли. Працюю, допомагаю громаді, знайомлюся з людьми. Звичайно, серце залишилося вдома, на Запоріжжі. Але поки триває війна, потрібно жити, працювати і бути корисним там, де ти є.
Розмову провів Олег Решетило
Поділитись цим записом
Залишити відповідь Скасувати коментар