Про війну говорили багато, навіть називали дату її початку, але вона прийшла несподівано й стала для всіх справжнім потрясінням. Проте, якщо ранок 24 лютого 2022 року для більшості з нас розпочався зі страшних повідомлень про те, що росія запустила крилаті ракети по аеродромах, військових штабах та військових складах у Києві, Харкові, Дніпрі, бомбардувала Київ, Харків, Одесу, міста Донбасу, сухопутним шляхом російські війська вдерлися поблизу Харкова, то Роману Ендіку (на знімку) відразу довелося стати учасником тих подій.
Наше знайомство відбулося в Кобеляках, де юнак проходить реабілітацію. Привітний, усміхнений, стриманий ( «не звик говорити на камеру»), хоч професія журналіста йому добре відома («тато був журналістом») і доводилося потрапляти в об*єктиви відомих фотографів (про це дещо пізніше).
Народився і виріс співрозмовник у Запорізській області. Там і сьогодні мешкає його мама, але територія окупована. («Мобільний зв*язок відсутній. На щастя, є інтернет, за допомогою якого є можливість спілкуватися. Жити в окупації дуже важко, але люди вірять у нашу перемогу, щасливе майбутнє рідної України»).
Про своє дитинство Роман розповідає коротко:
–Був звичайним хлопцем, захоплювався різними видами спорту, а пауерліфтингом – професійно. Маю розряд кандидата у майстри спорту, але змінилися обставини і спорт довелося залишити.
На запитання про свою першу серйозну мрію, відповідає після паузи:
–Мріяв про професію агронома. Щоб пересвідчитися в правильності вибору, треба було попрацювати на землі, а для цього мати професію тракториста,слюсаря. Тому й поступив на навчання в училище.
Професія хлібороба – одна з наймирніших, але в Україні з 2014 року відбувалися бойові дії і на слуху була інформація про війну. Роман Ендік усе частіше ловив себе на думці, що треба «звільнити землю від кацапні», а вже потім реалізовувати свою мрію.
–Мені не було 20 років, щоб піти на строкову службу, тому вирішив підписати контракт. Мої однокласники мріяли про десантні війська, але потрапити туди дуже непросто — високі вимоги до фізичної підготовки. Мені запропонували службу в піхоті. Це не викликало особливого ентузіазму. Коли мова зайшла про розвідку, це вже було цікавіше.
Так у біографії Романа з*явилася нова сторінка: він був зарахований у склад однієї з бригад, яка дислокується в м. Харкові.
–Командування відділення (взводу) досить фахово, професійно готували з нас, учорашніх цивільних, розвідників: учили як діяти в тій чи іншій ситуації, зміцнити стресостійкість. І це швидко стало в нагоді.
24 лютого минулого року розділило наше життя на «до» і «після».
–Ми тижнем раніше стали активно готувати техніку до роботи, переводити її в інше місце. 24 лютого о 4-й ранку я заступив на чергування по охороні техніки. А десь через годину поступив наказ про повну бойову готовність. Ми виїхали на завдання. Страху, паніки не було, хоч усі розуміли: це-війна, будуть втрати…Наша техніка виявилася надійною.
Роман служив наводчиком БТРу. Саме його бригаді доводилося зупиняти техніку орків на Харківщині.
–Це була величезна колона, половину якої наші військові відразу «відрізали». Інші то наступали, то відступали… Десь проривалися, але закріпитися їм ми не давали. І так день за днем. Одного разу отримали завдання «перерізати» дорогу до населеного пункту. Його успішно виконали, більше того, мені вдалося підбити «танчик».
Бригада, в якій служив Роман, брала участь у звільненні Куп*янська, а після ротації продовжили службу в Луганській області.
–Повертаючись із завдання, ми натрапили на кацапську засідку. Нас хотіли взяти в кільце, ми чинили супротив і так сталося, що я наступив на міну. Побачив спалах, відчув біль у нижній кінцівці й зрозумів, що сталося.
Це був кінець листопада. Сніжило, розтавало, я впав у калюжу. Хлопці мене витягли. Закріпили турнікет, який я сам поставив. За час служби ми подружилися, стали як одна сім*я і в нас є правило не залишати ні 200, ні 300-х.
Того дня розвідгрупа працювала разом з піхотинцями.
–Пізніше натрапили на відео (співпадає все — дата, місце, час), де росіяни розповідають, що в засідку потрапив спецзагін (такий висновок зробили по тому, що забрали всіх своїх), ми його повністю знищили (так де ж тіла вбитих, поранених?), але на цьому інтерв*ю обривається…
Роману надали необхідну медичну допомогу (нижню ліву кінцівку довелося ампутувати) й направили на лікування в Харків. Саме тут і збулася його друга серйозна мрія.
–Не подумайте, що це юнацький максималізм або ще щось, але, переглядаючи сюжети, мріяв про те, щоб …зустрітись з Президентом. Коли перебував у госпіталі, зателефонував командир і натякнув, що мене чекає гарна новина. Подумав, може Валерій Залужний (Головнокомандувач Збройних Сил України – автор) приїде.
6 грудня 2022 року, в день Збройних Сил України, в Харків прибув Президент України Володимир Зеленський, аби привітати військових зі святом, подякувати за мужність, самовідданість у захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України. У палату до Романа зайшов особисто, щоб вручити йому державну нагороду – орден «За мужність» III ступеня. На згадку про це зробили кілька знімків. Серед інших нагород Р.Ендіка – медалі «За хоробрість у бою», «Захиснику Вітчизни».
Віримо, що будуть й інші, адже співрозмовник має ще одну мрію –після протезування обов*язково повернутися на службу.
— Принаймні, доки триває війна, моє місце там. По-перше, я вже маю невеликий досвід, можу ділитися ним з новачками. По-друге, є спеціальності, на які не впливає моє протезування – наводчик БТРу, аеророзвідка та ін..
Зараз Роман проходить реабілітацію та очікує документи на виїзд у Австрію на протезування.
–Про Кобеляки чув, оскільки служив у одній бригаді з Світланою Сергійко, а тепер знаю, що люди у вас –привітні, доброзичливі, готові прийти на допомогу. А ще у вас досить смачно готують. Найкраще з усіх медичних закладів, де я був.
Зі своїми побратимами підтримую тісний зв*язок: я вже говорив, що ми як одна сім*я. Дійсно, вони фізично й морально трохи втомилися, але настрій бойовий, успішно виконують поставлені завдання, звільняють українську землю від кацапів. Коли ми запитали одного з полонених орків, чого прийшов на нашу землю, він чесно зізнався: « Ради грошей. Мені платять 400 тисяч рублів».
Був інший випадок. В одному з населених пунктів узяли в полон трьох кацапів. Одного відпустили і наказали зібрати всіх своїх військових. Звісно, на якийсь позитивний результат не розраховували, але яким же було наше здивування, коли він привів 20 солдат. Що стало мотивацією, не знаю, але такий випадок був – відразу мінус 23 ворога.
Коли чую з тієї сторони заяви про те, що мають успіхи на фронті, не вірю. Можливо, десь вдалося здійснити прорив, але це тимчасова радість. У нас досвідчені військові, які пройшли АТО/ООС, мають чималий досвід; у нас віртуози-наводчики, які потрапляють у ціль з першого снаряду; у нас величезна підтримка волонтерів і звичайних людей, які вважають своїм обов*язком направляти донати на ЗСУ.
…Війна позначилася на Роману: він не по роках дорослий, зазнав втрат друзів і сам був за крок…Але не втратив віри в те, що все буде добре, буде Перемога. Дай Боже, щоб швидше! Щоб він вирощував хліб і виховував дітей у мирній Україні!
Автор Наталія Пузина
Фото Олега Решетила
Залишити відповідь Скасувати коментар